Бувають дні, коли надзвичайно сильно відчуваєш у грудях світлий і теплий клубок гармонії - не зважаючи на зовнішні обставини, тобі добре. Омріяне життя з омріяним чоловіком, родина, друзі, нові захоплення - і так добре відчувати спокій від того, що в тебе все це є.

Але бувають і такі дні, і їх кількість збільшується, коли всередині все ламається і в голові крутиться безліч питань на тему чи маєш ти право радіти, купувати нові туфлі, подорожувати, коли в ці хвилини в твого ровесника відбирають життя, бо він захищає тебе і кордони твого безпечного і затишного київського життя від російських загарбників? Чи маєш право на пізні сніданки, вилежування в ліжку, поцілунки і сміх, коли в ці хвилини по клаптику відбирають твою землю, твою землю, на якій ти була народжена і вихована? 

Я переконана, що тут, на умовно безпечній території, життя триває і повинно тривати. Але внутрішній сором за свою гармонію нікуди не подіти. 

Я радію тому, що маю можливість робити те, що хочеться, і відчувати те, що йде до мене зі світу, але я ридма ридаю у своєму соромі і своїй провині за тих, хто на Сході.

Інколи стільки питань і правильних відповідей на них немає. Здається, ще тоді, задовго до минулої зими Ян Твардовський вмів знайти такі необхідні слова.

Велика маленька

Шукають великої віри у великій розпуці

шукають святих що напевно знають

куди треба тікати від власного тіла

а ти перенесла гори

ходила по морю

хоч казала тим що вірять

я ще стільки не знаю

- маленька віро

1977, 1980